Учнівська творчість
Стежина до рідного дому
Скільки буде доріг у моєму житті,
Та одну я не зраджу ніколи.
І буду пам'ятати навіть у забутті,
Лиш стежину до рідного дому.
І мене там завжди зустрічатимуть радо,
Пробачатимуть всі помилки.
Там завжди я отримаю мудру пораду,
І душею я там, де батьки.
Я душею назавжди в полоні залишусь
У родинному теплому колі.
Якщо волею зветься життя без батьків,
То не хочу такої я волі.
Краще я залишусь у полоні навік,
У полоні близьких, аж до скону.
Ніж не зможу ступати на гостинний поріг,
Свого рідного, отчого дому.
Стежками історії села Стрюкове
Село моє вже сиві має скроні,
Та скільки довелось йому пройти.
А зараз факти всі, мов на долоні,
Дозволять в світ історії пройти.
Була раніше річка гарна,
Та степом обернулась вмить.
Пуста земля лежала марно,
І почали тут люди жить.
Колись давно, століття два тому,
Коли Ананій – Стрюков панував,
Належали ці землі всі йому,
І саме він село нам заснував.
Із назвою не стали мудрувати,
Якихось дивних назв шукати.
Віддали честь засновнику села.
І вирішили „ Стрюкове ” назвати.
Життя ішло, робота аж кипіла!
Прогрес в селі невпинно крокував!
Завод запрацював, і всі загомоніли,
Що навіть за кордоном успіх мав.
Минали будні, а село цвіло.
На жаль, на місці церкви вже старої
Шкільне приміщення збудоване було
Для прийдешньої зміни молодої.
Ще можна довго у минулому блукати,
І про історію багато написати.
Але візитку маємо ми вище,
Тоді навіщо копирсатись нижче?
Життя летить
Життя летить, нам не вблагати час
І не втекти від суму і тривоги.
І доля все вирішує за нас,
Не залишивши легкої дороги.
Нам не втекти від власних помилок,
Але вони гіркий приносять досвід.
Від вчинків, слів, неправедних думок
Та з дня у день мандруємо наосліп.
Мандруємо країнами життя,
Забравши з кожної маленький сувенір.
Десь страх, десь сльози, десь і каяття
Ведуть у справедливості турнір.
Ну а колись, вже під кінець блукань
На терезах ми зважимо чимало.
Від щастя й радості, до горя і страждань
Життя минуло, відцвіло, зів’яло.
Дивовижні пейзажі
Легенький вітерець лоскоче ніжно вії,
І манить погляд в синю далечінь,
Весняна свіжість і барвисті мрії
Лишають в спогадах прозору тінь.
Садочок квітне, й пахнуть вишні,
Їх ніжний цвіт опутує гілля.
Зливаються з мелодією тиші,
Поодинокі співи солов’я.
Весна прийшла – усе загомоніло :
Ритмічно б’ється серце у грудях,
І з соловейком в унісон лунають
Мелодії у душах і серцях.
Засяє сонце лагідним промінням.
Заграють барви різних кольорів
Зазеленіють клени та тополі
Прийде пора блакитних берегів.
Летять журавлі
Гаряча кров сочиться звідусюди
Калюжами, з жорстокої війни.
« Допоможіть! » – благали палко люди,
Та сподівались лиш на смерть вони…
Ще зовсім юні, молоді солдати
На вірну гибель йшли, без вороття…
Біля воріт чекала завжди мати,
Продавши душу, сину на життя.
Та зовсім інша доля в тих солдатів …
У вогняному небі крізь туман
Летіли журавлі від пуль і автоматів,
Віддавши все в кривавий океан.
Летіли журавлі до матерів, до хати,
Присівши тихо на похилий тин.
І кожна, мабуть, зрозуміла мати,
Що то з війни вернувся її син.
Не ламай життя!
Прохолодні будні з ніжним морозцем
Сповивають всіх нас тихим вітерцем.
Першії сніжинки я в руці трима,
Ось вже й наступає чарівна зима.
Навкруги казково стелиться шатро,
Ніби мерехтливе ,срібне полотно.
Вже мороз невпинно сердиться, лютує
І червоним пензликом лиця нам фарбує.
Дві сестри ялиноньки, мовби наречені,
Юні й безтурботні, у вбраннях зелених.
Стали і чекають свою страшну долю,
Доки їх зрубають й віднесуть додому.
Зовсім не для користі, а для втіх людських,
Скільки було зрубано ялинок молодих?
Вам, напевне, тяжко мати почуття,
Щоб девіз узяти: „ Не ламай життя!”
Ну навіщо, люди, нищити красу!
Та, мабуть , цю думку я не донесу
До сердець холодних: як ота зима -
Нібито красиві, а душі нема.
Село моє!Для мене ти єдине!
Приносить легіт пахощі духмяні,
І шлях біжить полями до села.
До тебе доля знов, село кохане,
Мене з доріг далеких привела.
Село моє!Для мене ти єдине!
Для мене ти найкраще на Землі!
Прийми мої всі радості і жалі,
Куди б не йшла подякую тобі.
Мене ти кличеш через всі літа.
Бо не знайти ніде такого неба,
І більш ніде не пахнуть так жита.
Як у селі моїм, де я зросла.
Ніде так ніжно не лунає пісня,
Ніде не світять ясно так вогні.
Широкий світ – а в нім без тебе тісно,
Тож не жалій гостинності мені.
Зимова казка
Прекрасна мить земної насолоди,
Насичена солодким білим сном.
Зеленим шатром матінки – природи
Ялинка вкрилась, наче полотном.
Легке повітря, ковдра сніжно-біла,
Й вона серед дубів стоїть.
В зеленій сукні,вітки,наче крила.
Красою манить через тінь століть
Тендітна, мила,запашна,яскрава,
Але, водночас, горда й величава.
Солодку казку створює завжди,
І запах хвої стелить навкруги.
Та не цінують люди цього дива:
Бездушно нищать молоду красу.
Їм все одно,але вона просила:
„ Не треба,залишіть мене, прошу !”
Заради втіхи нищити природу –
Безглуздий вчинок серед тих гріхів.
Навіщо нищити струнку зелену вроду? -
Снує питання крізь полон віків.
- Тож не рубай ялинку!Зупинись!
Й для себе ти відкриєш таємницю.
Вона промовить тихо: „ Залишись.
Ти врятував мене – і я твоя боржниця …”
Одещино, тобі – 80
Одещина – пахучий край полів,
Куточок, де панують чорноземи,
Де так чарує тихий шум дощів,
Як ніби це уривок із поеми…
Одещино, сріблястая перлино,
Ти маниш поглядом блакитних берегів,
І ароматом стиглої калини,
І золотавим колосом степів.
Мій краю рідний,ти все багатієш,
І скрута не дається узнаки.
Уже вісімдесят,а ти лиш молодієш,
Невпинно прогресуєш крізь роки.
Одещино,поклін же наш прийми,
Ти наша мати,наша Батьківщина.
Допоки ти - допоки будем ми,
Для нас ти є серденьком України.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
І пам’ятний вогонь у душах тліє.
Схиляються додолу верховіття,
Від твого слова, що в душі жевріє.
Ще зовсім юний, невільний хлопчина
В принизливім панському гніті
Доводив, що наша Вкраїна – єдина,
Й Вкраїні цій місце є в світі.
У долі сирітській, в кріпацькій неволі
Ти ніби в кайданах закований,
І завжди бажав, мабуть, кращої долі,
Душею ж бо був поневолений.
У будь-який час, у кожну хвилину,
І навіть, коли йшло до скону
Любив Україну, мов рідну дитину,
Плекав, наче власную доню.
І вишневий садок коло хати
Душу лиш у мріях зігрівав.
Сестри любі, батько й рідна мати –
Образ їх у мареві витав.
Закоханий в простори Батьківщини,
Одвічний пан кріпацьких всіх родин,
Могутній батько неньки України,
Тарасе наш, народу вірний син!
*******
Зорі прозорі.
Тиша навколо .
Десь угорі солов’ї.
Ніжний світанок.
Сонячний ранок.
Теплі кохані гаї.
Срібне озерце.
Чистеє серце.
Хвилі тендітні й швидкі.
Вії лоскоче
Тепле повітря,
В погляді нотки живі.
Вечір. Смеркає.
Місяць палає.
А наче все небо горить!
********
В нове життя ось – ось відкрию двері
І залишусь в його палких обіймах.
Я кожну мить залишу на папері,
І кожен спогад закарбую в мріях.
Я як згадаю – всякого було:
Сміялись, плакали, раділи й сумували.
В батьків частенько серденько цвіло,
А було й срібла в скроні додавали.
Та все пройшло, дитинство відцвіло,
І ждуть вже далі тисячі доріг.
Лиш згадувати буду: „ Як було?”
І тихо стану на новий поріг.
А як хотілося б ще часом завітати
У коридор дитинства золотого.
Я ладна казна – що була б віддати
Заради цього щастя неземного.
*********
Відпливає час рікою –
Хвиль не зупинить.
І так сумно під горою
Липа шелестить.
В унісон лунає стиха
Пісня солов’я.
Хай в житті не буде лиха
Вам бажаю я.
У широкім пишнім полі
Колоски бринять.
А мені шматочок долі
Кращої би взять.
А мені одна тривога:
Радість полонить,
Щоб почути, як щаслива
Липа шелестить.
*******
Не в’яжіть мені своїх смаків
Я сама вже вільна обирати.
І дарма не коригуйте моїх слів.
Бо умію гарно розмовляти.
Не змінити вам моїх думок,
Не дізнатись що в очах блукає.
Навіть присмак гострих помилок
Хай мої вуста лиш відчувають.
А коли я вам не до вподоби,
То не привід – брудом поливати.
Бо немає гіршої хвороби,
Ніж брехливу й підлу душу мати.
Стрюківській школі
Проминули дитячі роки,
Вже з дитинством прощатися час.
В серці спогади, мов васильки,
Оживатимуть, мабуть, не раз.
Ми в доросле життя робим крок.
Перші сходинки зовсім невтішні.
І чекає нас інший урок,
І учитель там буде вже інший.
В днях безтурботних шкільних
Пам'ять моя заблукала.
Щоб повернутись до них
Мабуть, усе би віддала.
І я довго ще сумуватиму
За вчителями привітними.
Школо, я не забуватиму
Тих, хто мені стали рідними.
Найбільші цінності (творчість В.Буцик)
*********
Знов барабанить дощ в моє вікно,
Немов він знову плаче за тобою
В моєму серці пусто вже давно,
І лиш печаль скотилася холодною сльозою...
Мені здавалось, що забула вже давно
Все те, що було поміж нами
Все це здавалось лиш хорошим сном,
Та все, на жаль, завіяло снігами...
Знов повертаю з пам'яті я образ твій.
І спогади тривожать мою душу:
Те літо, зорі,морський прибій
Й слова твої, що розтинали тишу
І хоч з тобою ми уже не вдвох,
А дощ усе сильніше плаче за тобою.
Я зроблю лиш єдиний крок
І попрощаюся з своєю я любов'ю...
********
Сидить вона одна, нікого більше
На дворі ніч, свіча вже догора.
Здається, що нема нічого гірше,
Коли син матір нагло забува.
Спитає янгол: «Як там мій синок?»
Й з надією подивиться в вікно.
І знов несамовитий рух думок
Вона його не бачила давно...
Знов сльози скотяться з сумних очей
Уних невимовні ніжність та печаль.
Ой скільки вже чекає днів й ночей.
Все пильніше вдивляючись удаль...
Синочок рідну матір не згадає.
Він весь у справах, ніколи йому.
А матір все з любов’ю дожидає,
І зберігає тишу у серці одинокому.
Знов спогади тривожать материнське серце.
І розривають все сильніше душу.
Їй не миле вже яскраве сонце.
Лиш стиха промовля:«Я для сина жити мушу!»
Не згадає син, як матір колисала,
Як за нього вночі молилась.
Вона завжди його оберігала
Й від гордості за сина вся світилась.
Вона йому любов свою віддала,
Всю ніжність, ласку й доброту.
Всі образи, біль йому прощала
Взамін дарувала свою теплоту...
Перед іконою знов стане матір.
Із губ поморщених молитва полине:
"Відведи, прошу тебе, подалі
Біду від моєї дитини!"
І серце знову сильно заболить.
Несамовитий крик... І впала на коліна
Промовила лиш тихо: "Сину мій, скоріш приїдь!"
Та тільки сину до матері немає діла...
Я закликаю всіх: «Любіть же матерів!
Адже вони всім нам життя подарували!
Молились за своїх дочок, синів.
І ночами темними вони не спали.
Не покидайте їх, прошу, на самоті.
Дзвоніть, пишіть, частіше приїжджайте.
Адже батьки у нас лише одні.
Прошу я вас: цінуйте їх, не забувайте!»
Одещина – мій рідний край
Одещина - мій рідний край,
Гніздечко рідне,дороге,
Ота стежина,річка, гай.
Усе таке близьке та рідне.
Одещина - земля моїх батьків.
Земля де гідно жили й працювали,
Де землю потом поливали,
Мої найкращі земляки.
Одещина – найкраще місце на землі.
Тут сяє сонце зрання й до зорі,
Тут море Чорне і Тилігульський лиман
З дитинства всім відомі нам.
Одещина – це люди працьовиті,
Це місце,де найбільші врожаї пшениці
Вирощують мої найкращі земляки.
Імена,яких прославляться навіки.
Одещино,горжусь тобою я.
Горжусь,що тут земля моя,
Що народилась я в найкращім краї.
Такого більш на світі вже немає.
Моє село
Багато сіл є на Вкраїні
Та серцю миле лиш одне
Моє село лежить в долині
І зветься воно Стрюкове
Село моє найкраще в світі
Найкраща річечка тече
І люди в ньому працьовиті
І це так радує мене
Пташки весною повертають
Усім нам радість і тепло
Вони як люди - добре знають,
Що наймиліше всім село.
Село, в якому народились,
В якому матінка живе
В якому батьківська наука
В широкий світ мене веде.
Ялиночка
„ Не рубайте мене, люди,
Не губіть мою красу.
Я вас благаю – не вбивайте!
Я жити хочу, я росту!”
Але не чули її люди,
Не чули, як вона благала,
Як тихо віто опускала,
Як плакала і тихо помирала…
Зрубали ніжну і тендітну.
Зрубали юную красу,
Для того,щоб раділи діти,
Для того, щоб потішились самі.
Але минуло свято швидко,
Скінчилися веселі дні.
На смітник викинули люди ту красуню.
І серце в них не стислося від жалю.
Благаю, люди, схаменіться!
Не знищуйте ялинок молодих!
Благаю, люди,зупиніться!
Не піднімайте руку більш на них.
«Всміхнеться ласкаво зоря» (вірші О.Шевченко)
Батьківщина
Батьківщино моя, чом ти знову сумна,
Хто образив тебе, моя рідна?
Чом для тебе сьогодні – весна не весна,
І земля українська – не плідна?
Знаю: серце твоє і плаче й болить,
Бо не можна це горе терпіти:
Як посміли принизити мову за мить,
Неабихто – твої ж рідні діти!
Чомусь всюди російська щедро звучить,
Розбазікались – гидко і стидно!
Та згадайте, що ми – українці, на мить,
А не просто «хохли»,хоч це й видно!
Не навчились українці себе поважать,
Чемно жити, сміятись, любити…
Стали прадідів подвиги забувать
І частіше по барам ходити!
Українці мої, що це коїться в нас,
Чом живемо,як тигри у клітці?
Будувати державу прийшов уже час,
І довести, що ми – українці!
Прочитайте напам’ять вірші Кобзаря,
Може, десь у душі вам озветься!
Подивіться, як гарно сіяє зоря –
І вона вам ласкаво всміхнеться!
Мій рідний край
Край мій рідний та багатий
Уквітчав долину в ніжні шати.
Там мріють задумливо в мареві синім,
Села грайливі в зеленій долині.
Сонечко ладно сяє з небес,
Загубивши промені в Тилігулі десь.
Хлюпоче річка серед очерету й осоки
Та згадує давним – давно загублені роки.
Коли бурхливий цей потік на хвилях ніс своїх
Козацькі човники й байдарки до берегів чужих,
Купав верби зелені коси,
І дарував степам сльозинки – роси.
Тут прадіди наші славні, далекі,
Звели свої домівки, мов лелеки.
Тепер у краї цім живемо й ми –
Їх правнуки – степові дочки й сини.
Будинок культури піднявся у вись.
Ялини навколо в танок узялись.
І школа у центрі гарна стоїть,
Садочок коло неї листям шелестить.
Рада сільська в нас керує селом,
Щоб не був тут великий погром.
А молодь нашу, щоб розвеселяти,
Кафе та барів розвелося аж надто.
Степ за селом родючий багатий,
Його обробляє народ наш завзятий.
От таке в нас чарівне Стрюкове – село,
Цвітом вишневим під степами зацвіло.
Село моє рідне, село моє миле,
Ти щастя даєш нам, даруєш нам сили.
Цвіти – процвітай, як барвінок в саду,
Бо я тебе серцем й душею люблю!
Україна
Україна – моя Батьківщина,
Найпрекрасніша в світі земля,
Прославлена творами сина, -
Тараса Шевченка зрання.
Оспівана поетом у всій красі:
В щирості, любові, у чистій сльозі:
Пестливими словами огорнена,
Як мати мудрості сповнена.
Україна для мене – перлина,
Гідна ненька і доля єдина.
Вона – найцінніша і найсвятіша,
За мелодію ніжну миліша!
«Пишаюсь, що я українка» (вірші С.Ломовських)
Сумує осінь…
Сумує осінь,шепче листопадом,
Схилила з жалю віти іва до води,
Пора ця усміхнулась виноградом,
Вже багряніють навкруги сади.
Калини грона сад весь запалили,
Кленовий лист на згадку залишу,
На цій землі птахи надії загубили ,
Я ж листопаду свого вірша напишу.
Дощить. І парасолька не врятує ,
Надувши груди,плачуть голуби,
А пані Осінь вже на всіх правах царує,
Підкоряючи могутнії дуби.
Світанок все навкруг фарбує в сірий ,
Бо він веселку в лісі загубив ,
Холодний вітер птиць несе у вирій…
А нам на згадку пісню їх лишив…
Пам'яті Т.Г.Шевченка
Життя своє віддав ти для народу,
Моя душа тобою лиш жива,
Ніколи Україна ще від роду ,
Не мала таких володарів пера.
Тарасе мій,поете сизокрилий,
Дивися,батьку!З нами говори!
І мову рідну ,материнську , солов'їну,
Ти своїм словом вірним захисти.
І тюрми,й заслання,і каземати,
Зорю твою не в силах погасить,
Кобзарю,ти ж не вмів мовчати!
Ти ж всіх навчав нас говорить!
Тебе всі знають,всі тебе шанують,
Та все ж твої надії не збулись,
Панки лукаві правдою торгують
І зараз, як давно колись.
Але нічим твого народу не зламати!
Січі ж нащадки,славні козаки!
Горить вогонь в серцях , й буде палати!
Давайте ж об'єднаймось на віки!
Давайте разом візьмемось за руки,
Так,як колись заповідав Тарас.
Шевченка слово,щирі кобзи звуки.
Яу і колись.всіх об'єднають нас!
І над землею буйні вітри віють,
Де є Дніпро й вишневії садки,
Узявши в серце жар калини,
До нас сьогодні,батьку ,ти прийди.
У душі влий нам сили,
У серце ніжність і тепло,
У мозок розуму без міри…
Даруй Вкраїні вічності зело.
Тебе ж,Тарасе,Україна не забуде,
Бо ти для неї Месією новим став,
Узяв ти біль її гіркий у груди,
Її ж дзвінке сталеве волі слово дав.
Я – українка!
Я – українка ! І я пишаюсь цим!
Почуй мене весь світ! Я українка!
Я увібрала в себе золото степів,
Я в цьому світі найгарніша жінка!
Я – українка! Грішна і свята,
Слабка і сильна, горда та нікчемна,
В мені є грація та простота,
Хоч деякі і кажуть: «Неписьменна!»
Я – українка серцем і душею!
Куди б мене життя не завело,
Я – з Україною, я – завжди з нею,
Я збережу Шевченківське зело.
Я – українка!Тут моє коріння!
Тут моє перше слово, мова, почуття,
Тут на віки залишаться надії,
Бо край цей дав мені путівку у життя.
Я – українка!Я – донька степів,
Й допоки жито колоситься в полі,
Не заблукаю я у тьмі віків –
В мені горить й горітиме бажання волі!
Я – українка! Щоб там не казали!
Я – українка! Й буде так завжди!
Я – українка! З вірою в майбутнє!
В моєму серці Україна – на віки!
Пожежник – наш рятівник
Сильні духом, могутні тілом,
Від вогню закриваєте нас щитом.
Всіх врятуєте у важку хвилину,
Стаючи в запеклий бій зі злом.
Коли вогонь палахкотить щосили,
Ви кидаєтесь в нього задля нас.
І не знайшли хоробріше людини,
Пожежник любий, дорогий від вас.
Ви піклуєтесь кожної днини,
Про ціну життя людини.
Правил сумлінно навчаєте,
Про нашу безпеку дбаєте.
Професія його – пожежник – рятівник,
Допомагати всім він звик.
Він даремно часу не гає,
А людям всім допомагає.
Якщо ліс чи будинок горить,
На поміч вогнеборець спішить.
Крізь життя власний біль пронесе,
Але інших від біди вбереже.
Бажаємо, щоб гарно вам жилося,
Щастя через край лилося.
І щоб відпочивалось добре,
Не сивіло від горя волосся.
Тож нехай янгол – хранитель вас береже,
Удача нехай вас на крилах несе.
Бажаємо якнайменше сирен і пожеж,
А здоров’я, звичайно, без меж!
Хай сміються ваші очі,
Не хмуряться брови,
Хай не буде в вашім серці ніколи тривоги.
Нехай доля вам дарує почуття високі,
Живіть гарно, живіть добре
Сто щасливих років!
Прагнення до життя
Ялинки гарні та зелені,
Милуються на самоті,
Розповідають всій планеті,
Що хочуть жить на цій Землі.
Але людина їх не чує,
Про себе думає щомить.
Планети вроду вона губить,
Хоч знає, як їй це болить.
Ялинки просять допомоги,
Благають щиро: „ Допоможіть!”
І відчайдушно б’ють тривогу:
Людини вчинки зупиніть!